Роман частково заснований на реальних подіях, які трапилися в 1820 році з китобійним судном «Ессекс» (у романі він називається «Пеквод»). Твір містить багато символізму та підтексту.
Білий кит на прозвисько Мобі Дік знищив не один десяток кораблів та матросів. І саме він відкусив ногу капітану Ахаву кілька років тому. Ахав хоче помститися тварині і йому байдуже яким чином і якою ціною.
НА ЗНАК МОГО ЗАХОПЛЕННЯ ЙОГО ГЕНІЄМ
ЦЯ КНИЖКА ПРИСВЯЧЕНА
НАТАНІЄЛЕВІ ГОТОРНУ
(укладена одним молодшим учителем гімназії, що помер від сухот)
Той блідий учитель — у зношеній одежі й сам ніби зношений увесь: і тілом, і душею, й розумом, — і тепер стоїть у мене перед очима, як живий. Він, було, все стирав пилюку зі своїх старих лексиконів та граматик якоюсь чудернацькою хусточкою, наче на посміх оздобленою строкатими барвами прапорів усіх відомих націй світу. Він любив стирати пилюку зі своїх старих підручників: ця робота немовби делікатно нагадувала йому про те, що він смертний.
* * *
Коли ви беретеся навчати інших і пояснювати їм назву кита в нашій мові — WHALE, а самі, як невіглас, пропустите літеру Н, хоч у ній міститься трохи не все значення слова, то ви введете людей в оману.
WHALE. […] Швед, і дат. hval. Назва цієї тварини пов’язана з уявленням про округлість чи про котіння, бо датське hvalt — «вигнутий» або «склепистий».
WHALE. […] Майже безпосередньо з гол. і нім. wallen; англосакс, walw-ian — котитись, валятись.
הז — давньоєврейське
ϰητος — грецьке
CETUS— латинське
WHOEL— англосаксонське
HVALT— датське
WAL— голландське
HWAL— шведське
WHALE— ісландське
WHALE— англійське
BALEINE— французьке
BALLENA — іспанське
Пекі-нуї-нуї — фіджійське
Пехі-нуї-нуї — еромангоанське[1]
(дібрані одним помічником помічника бібліотекаря)
Ви пересвідчитеся, що цей бідолаха, помічник помічника, невтомний копун і книжковий хробак, обнишпорив цілі ватіканські книгозбірні та всі ятки вуличних букіністів на світі, аби визбирати будь-які побіжні згадки про кита, котрі лишень зміг він знайти в усіляких книжках — церковних і світських. А тому оці твердження про китів, перемішані тут без ніякого ладу, хоч вони і автентичні, не слід вважати якимсь Євангелієм китознавства; принаймні не в кожному окремому випадку. Аж ніяк. Ці уривки з давніх авторів взагалі і з поетів зокрема цінні й цікаві лише тим, що дають змогу ніби з пташиного польоту окинути поглядом те, що будь-коли й будь-де казали, думали, уявляли й співали про Левіафана численні народи й покоління, зокрема й ми.
Що ж, прощавай, сердего помічнику помічника; я, твій коментатор, зичу тобі всього найкращого. Ти належиш до того мізерного, безбарвного поріддя, якого не зігріє жодне вино цього світу і для якого навіть білий херес був би занадто рожевий і міцний; та все ж і з такими, як ти, інколи буває приємно посидіти, погомоніти, й самому почуваючи себе мізерним, і звеселитись, упившися слізьми, і з вогкими очима над сухою чаркою сказати вам навпростець, сказати зі смутком, але й не без утіхи: «Не тратьте марно сили, помічники помічників! Бо чим більше ви намагатиметесь потішити людей, тим менше вдячності заслужите в них! Якби ж то я зміг звільнити для вас Гемптон-Корт і Тюїльрі![2]
Та проковтніть свої сльози і гайда на грот-щоглу — злетіть серцями аж у ту височінь, бо ваші друзі, які відлетіли поперед вас, уже розчищають семиповерхові небеса, щоб вас там прийняти, а так довго розпещувані там Гавриїл, Михаїл та Рафаїл мусять вимітатися звідти геть. Тут, у цьому світі, ви можете цокатись тільки розбитими серцями — там будете цокатись нерозбивними келихами!»
* * *
І створив бог риби великі.
Стежка світить за Левіафаном, а безодня здається сивиною.
І призначив господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону.
Ходять там кораблі; там той Левіафан, якого створив ти, щоб бавитися йому в морі.
У той день навідає господь своїм твердим, і дужим, та сильним мечем Левіафана, змія прудкого, і Левіафана, змія звивкого, і дракона, що в морі, заб’є.
А коли щось опиниться в хаосі пащеки тої потвори — чи то живе створіння, чи то судно, чи й камінь, — то вмить воно западе в смердючу велетенську горлянку й зникне в бездонній прірві його черева.
В Індійському океані водяться найчисленніші і найбільші в світі риби. З-поміж них кити та водокрути, звані Balaenae, сягають увдовж стільки, як чотири упруги грунту.
Ми пропливли по морю заледве два дні, коли о схід сонця з'явилась безліч китів та інших морських потвор. […] З-поміж китів один був страховинно великий. Він посунув на нас, роззявивши пащу, здіймаючи хвилі на всі боки й збиваючи перед собою піну на воді.
Він навідав ту країну ще й для того, щоб уполювати моржів, які мають замість зубів дуже коштовну кість, і привіз трохи тієї кості своєму королю. […] Найкращих китів виловлюють у його рідних краях, і вони бувають ярдів сорок вісім, а то й п’ятдесят завдовжки. Він скаэав, що з п’ятьма товаришами якось уполював їх за два дні шість десятків.
І хоч усе інше, чи то живе створівня, чи то судно, попавши в жахливу пащеку цього страховища (кита), вмить гине, проглинуте, одначе морський пічкур знаходить у тій пащеці безпечний притулок і спить там.
Тікаймо, тікаймо! Щоб я пропав, коли це не Левіафан, той, що його описує славний пророк Мойсей у житії терпеливого Йова!
Печінкою того кита навантажили два вози.
Велетень Левіафан, що круг нього море кипить, як у казані.
Що ж до страховинної величини того кита чи косатки, то ми не довідались нічого певного. Вони дуже жиріють, отож з одного кита можна натопити неймовірно багато лою.
Спермацет — то найкращі в світі ліки від внутрішніх ушкоджень.
Достоту наче кит.
Жахливий біль йому вже груди пропіка,
Й не треба лікаря — його уміння всує.
Він заверта назад і ворога шука,
Чия отак його поранила рука:
Так кит підранений до берега прямує.
Величезні, мов кити, які рухом своїх велетенських тіл можуть і в безвітря так збурити океан, що він аж закипить.
Що воно таке спермацет, люди достеменно й не знають; адже навіть учений Гофманус після тридцятирічних досліджень каже відверто: nescio quid sit.[3]
Як Талюс Спенсерів своїм новітнім ціпом,
Так він страшним хвостом несе руїну сліпо.
·················
В боках без ліку гарпунів він ніс,
На спині ж був списів густенний ліс.
Мистецтвом створений той великий Левіафан, що зветься Співдружністю, або Державою (по-латині Civitas), і це не що інше, як штучна людина.
…Той звір морський,
Левіафан, що бог його створив
Найбільшим із усіх живих істот.
…Там Левіафан,
Найбільша із живих істот, лежить
У хвилях, ніби цілий мис, і спить
Чи плаває, немов плавучий острів,
І ціле море втягує крізь зябра,
А потім водограєм виверга.
…Величезні кити, що плавають у водяному морі, а в собі носять море лою.
Так десь за мисом, виринувши з глибу,
Той велетень Левіафан чигає.
Не ловить, а дрібну ковтає рибу,
Що в пащу ненароком заблукає.
Коли вбитий кит плаває в воді за кормою судна, йому відтинають голову й човном підтягують її якомога ближче до берега; але вже на глибині дванадцяти-тринадцяти футів вона зачіпається за дно.
Дорогою вони бачили багатьох китів, що жирували в океані й, пустуючи, пирскали водою з ніздрів, які природа помістила в них на спині.
Там вони побачили такі величезні табуни китів, що мусили пливти далі з великою обережністю, аби не напоротися судном на котрогось..
Ми відпливли з Ельби з північно-східним вітром на судні, що звалося «Йона-в-череві-китовому».
* * *
Декотрі кажуть, ніби кит не може роззявити пащу, але то байки.
* * *
Вони часто видираються на щогли й виглядають у морі китів, бо той, хто побачить кита перший, дістає в нагороду дукат.
* * *
Мені розповідали, що поблизу Шетландських островів уполювали кита, який мав у череві з барило, чи й більше, оселедців.
* * *
Один з наших гарпунників казав мені, що колись уполював поблизу Шпіцбергену зовсім білого кита.
На це узбережжя (Файф) море часом викидає китів. 1652 року викинуло одного, вісімдесят футів завдовжки, з породи вусатих, і з того кита (як мені казали), крім величезної кільності лою, добуто 500 вагових мір китового вуса. Щелепу його поставили замість брами в Пітферренському парку.
Я погодився спробувати, чи не зумію вбити цього кашалота, бо я ще ніколи не чув, щоб хтось спромігся вполювати такого: адже вони страшенно люті й прудкі.
І кити у морі
Слухаються бога.
Ми побачили й безліч великих китів, бо їх, можу запевнити, в південних морях у сто разів більше, ніж на північ від нас.
…Віддих кита часто буває такий смердючий, що аж памороки забиває.
Добірних сильфів аж п’ятдесяти
Поважна роль — спідничку стерегти.
Бо й сім спідниць, і обручі довкіл,
Та ще й з китових вусів частокіл
Нездатні часто скарб оборонить…
Величина наземних тварин видається сміховинною, коли порівняти їх із тими, що населяють морські глибини. Кит, безперечно, серед усіх живих істот найбільший.
Якби ви писали байку для маленьких рибок, то й ті б у вас промовляли голосом великих китів.
Пополудні ми вгледіли начебто скелю, та виявилося, що то мертвий кит: якісь азіати вполювали його й саме волокли до берега. Нам здалося, що вони ховаються за китом від наших очей.
На найбільших китів дуже рідко важаться нападати. Бо їх так бояться, що в морі остерігаються навіть згадувати про них уголос, а на суднах завжди возять гній, вапняк, ялівцеве дерево та всякі такі речі, що нібито мають силу відлякувати тих страховищ і не підпускати їх надто близько.
Спермацетовий кит, якого відкрили нентакітці, — моторна й люта тварина, і китобої, що на нього полюють, мають бути надзвичайно спритні та відважні.
Скажіть-но, що в світі рівне йому?
Іспанія — великий кит, викинутий морем на берег Європи.
Десяте джерело постійних королівських прибутків, засноване нібито на тому, що король стереже моря й захищає їх від піратів та флібустьєрів, — це право на «королівську рибу», тобто китів і осетрів. І одні, й другі, викинуті на берег або спіймані в побережних водах, є власністю короля.
Зі смертю гра ладнається уже;
Родмонд несхибне вістря підіймає
І кожен рух кита постерігає.
Покрівлі, бані та шпилі
Мов полум’ям палали,
Вогні ракет у вишині
Піднебній зависали,
Аж до небес вони п'ялись.
Так кит, що ріже хвилі,
Пускає струмінь свій увись…
Всі з радощів шаліли.
За кожним ударом китового серця з нього викидається з величезною швидкістю десять-п’ятнадцять галонів крові
Аорта кита має більший перетин, ніж головна водогінна труба біля Лондонського мосту, і вода рине в тій трубі не з таким розгоном і швидкістю, як кров з китового серця.
Кит — ссавець без задніх кінцівок.
На сороковому градусі південної широти ми побачили спермацетових китів, але не вполювали жодного аж до першого травня, коли море було просто всіяне ними.
В стихії вільній піді мною грали,
Пірнали, бились, плавали, ганялись.
Всілякі риби різної породи,
Подоби й масті. Годі змалювати
Словами їх, і з моряків ніхто
Таких іще не бачив: від гіганта
Левіафана до дрібних комашок.
Тьми-тьменні їх вкривали кожну хвилю,
У хмари збившись, в острови плавучі,
Чуттям таємним ведені в просторах,
Хоча з усіх боків їх поглинали
Кити, акули, всякі страховидла,
Що в пащах мають ікла гачкуваті,
А на лобах мечі, пилки та роги.
Гей, гімни врочисті співайте,
Царя океану вітайте!
Такого кита ще не здріла
Одвіку Атлантика ціла.
Жирніших постачити риб
Полярні моря не змогли б.
1690 року кілька людей, стоячи на високій кручі над морем, дивились, як виграють у хвилях кити, пускаючи вгору водяні струмені. І один з тих людей зауважив, показавши на море: «Ото зелений лан, з якого живитимуться наші праправнуки».
Я збудував хатинку для Сюзен і для себе, а ворота зробив у вигляді готичної арки, поставивши там китову щелепу.
Вона прийшла порадитися щодо пам’ятника тому, кого кохала замолоду: він загинув, полюючи на кита в Тихому океані, щонайменше сорок років тому.
«Ні, пане, це справжній кит, — відказав Том. — Я бачив його струмінь. Він кілька разів пустив угору дві райдуги, такі, що глянути любо. О, то добряче барило з лоєм!»
Принесли газети, і ми прочитали в «Берлінському віснику», що там уже показують на сцені китів.
«Господи! Містере Чейс, що сталося?» — «Кит пробив наш борт», — відповів я.
Матрос уночі між снастями сидів,
А вітер вільно свистів.
А місяць то ясно, то тьмяно світив,
І кит недалеко по морю плив,
І слід фосфорично горів.
Довжина линв, розмотаних із кількох човнів під час полювання на цього кита, складала загалом 10440 ярдів, чи майже шість англійських миль…
…Інколи кит стріпує в повітрі своїм величезним хвостом і ляскає ним, наче батогом, з такою силою, що звук той чути за три-чотири милі.
Ошалілий від болю, якого завдають йому нові й нові удари гарпунів, розлючений кашалот крутиться на всі боки, підіймає з води величезну голову і широко роззявленою пащею хапає все, що навернеться. Він штовхає головою човни, і вони відлітають геть з неймовірною швидкістю, а часом розскакуються на друзки…
…Це дуже дивна річ, що звичок такої цікавої й такої важливої з комерційного погляду тварини, як кашалот, ніхто не вивчав; у кожному разі він збудив дуже мало інтересу серед численних — і часто вельми тямущих — дослідників, хоч за останні роки вони, напевне, мали безліч нагод, ще й дуже зручних, спостерігати поведінку кашалотів.
Кашалот (спермацетовий кит) не тільки озброєний краще за справжнього, або гренландського кита (бо має грізну зброю на обох кінцях тіла), але й багато частіше виявляє схильність користатися тією зброєю для нападу, і то так спритно, відважно й злісно, що його доводиться вважати найнебезпечнішим і найгрізнішим серед усіх відомих видів китового плем’я.
13 жовтня. «О, о, дмуха!» — закричав матрос на вершечку щогли.
«З якого боку?» — спитав капітан.
«Три румби від завітряного борту, капітане!»
«Стерничий, Завертай під вітер! Так тримати!»
«Єсть, так тримати, капітане!»
«Гей, там, на марсі! Бачиш того кита?
«Бачу, капітане! Цілий табун кашалотів! Он, дмухає! Он, вистрибнув!»
«Гукай! Гукай щоразу!»
«Єсть, капітане! Дмухає! Он! Он! Знов, знов! Он вистрибнув!»
«Далеко?»
«Дві з половиною милі!»
«Грім побий! Так близько! Всі нагору!»
Китоловне судно «Глобус», на палубі якого відбулися ті страшні події, що про них ми маємо намір розповісти, було з острова Нентакіту.
Одного разу поранений кит погнався за ним. Якийсь час йому щастило відпихатися списом, але врешті розлючене страховище налетіло на човен; він і його товариші врятувалися тільки тим, що стрибнули в воду, побачивши, що удару не уникнути.
«Сам Нентакіт, — сказав містер Вебстер, — є незвичайним і гідним уваги джерелом національних прибутків. Живе там вісім-дев’ять тисяч люду, і вони своїм ремеслом, що вимагає якнайбільшої відваги та витривалості, роблять чималий внесок у прибутки всього американського народу».
Кит звалився просто на нього і, як видно, вбив його в одну мить.
«Гляди, як тільки писнеш, — відказав Семюел, — я враз спроваджу тебе на той світ».
Плавання німців і голландців у північних морях з метою відкрити, якщо можливо, новий морський шлях до Індії хоча й не досягли своєї прямої мети, зате виявили нові китобійні угіддя.
Вплив тут взаємний: м’яч ударяється об землю, щоб стрибнути ще вище вгору. Адже, шукаючи нових промислових угідь, китобої, здається, попутно знаходили нові ключі до того таємничого Північно-Західного проходу.
Зустрівши в морі китобійне судно, неможливо не здивуватись його виглядові. Вітрила зарифлені, дозорці на щоглах пильно оглядають морський обшир — усе це зовсім не схоже на корабель у звичайному рейсі.
Можливо, гуляючи в околицях Лондона або й десь-інде, ви бачили велетенські вигнуті кістки, вкопані сторч у землю в вигляді арок, чи воріт, чи входів до альтанок, і вам, може, пояснювали, що це ребра китів.
Аж коли човни вернулися з погоні за тими китами, білі побачили, що їхнім судном, учинивши на ньому різанину, заволоділи дикуни, найняті як матроси.
Загальновідомо, що з екіпажів китобійних суден (американських) мало хто вертається додому на тому судні, на котрому відплив.
Несподівано з води виринуло якесь величезне тіло і підскочило прямовисно в повітря. То був кит.
І хай навіть кита загарпунено. Але уявіть собі, яким чином можна впоратися з дужим невиїждженим лошаком, тільки зашморгнувши його мотузком за хвіст.
Одного разу я побачив двох цих велетнів (китів) — видимо, самця й самицю, — що повільно пливли одне за одним понад самим берегом (Вогненної Землі), над яким схиляв свої віти бук.
«Табань! — крикнув старший помічник, коли, повернувши голову, вгледів біля самого носа човна розчепірені щелепи величезного кашалота, що загрожували їм неминучою смертю. — Табань, хто жити хоче!»
Гей, хлопці, сміліше! Гей, будьте готові
Гарпун вгородити між ребра китові!
О ките-огроме! У бурі, у громі,
У морі безкраїм твій дім.
Де сила — то право, твоя там держава,
Ти цар у безмежжі морськім.